Отто фон Бісмарк «залізний канцлер»

Основною метою зовнішньої політики для Бісмарка залишилось послаблення Франції. Для цього він вирішив підтримувати гарні відносини з Австрією та Росією, але не надаючи переваги жодній з них. Внаслідок цієї політики було створено Союз трьох імператорів 1873 р. Те, як складно було для Німецької імперії утримувати своє положення за рахунок Франції, показала спровокована «криза Krieg-in-Sicht» 1875 р. Спроба побудувати німецьку гегемонію стосовно Франції зазнала невдач.

1871 р. по завершенню війни з Францією

Бісмарку також вдалось подолати розбіжності між Росією та Німеччиною завдяки чому 1881 року був створений Союз трьох імператорів. Цей союз мав завадити створенню союзу між Росією та Францією. Система союзів була розширена 1882 року завдяки Троїстому союзу між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, а також приєднання 1883 року Румунії до союзу з Австрією 1883 року.
До середини 1880-х років Бісмарку вдалось забезпечити безпеку імперії дипломатичними засобами. Однак поняття наповненості імперії ставилось під сумнів імперіалістичними рухами того часу. Сам Бісмарк виступав проти здобуття колоній.

Як і в часи Північнонімецького союзу, в провадженні внутрішньої політики Бісмарк спирався в перші роки існування Німецької імперії на союз між вільними консерваторами та націонал-лібералами. Це дало істотний поштовх уніфікації, створенню та модернізації економічного та правового порядку як в імперії, так, частково, і в Пруссії. Бісмарк не побоювався повторення конфлікту з консерваторами. Коли Прусська палата депутатів 1872 році відмовилась підтримати земельну реформу, Бісмарк запропонував Вільгельму I надіслати нових депутатів до парламенту, скориставшись відповідним повноваженням (нім. "Pairsschub"). Обурення серед консерваторів було дуже сильним, і Роон навіть закликав до загальнодержавного страйку. Через вимоги Роона, Бісмарку довелось піти з посади прем'єр-міністра Пруссії. Оскільки Роон виявився недостатньо досвідченим для цієї посади, Бісмарк невдовзі повернувся на посаду прем'єр-міністра.
Основна мета соціальної політики Бісмарка полягала у створенні міцнішого зв'язку громадян з державою. Таким чином партії могли втратити зв'язок з прихильниками. Приховати власну мету Бісмарку, однак, не вдалось. Спочатку було заплановане створення системи страхування від нещасних випадків, згодом були створені системи медичного, пенсійного страхування, та страхування від інвалідності. Ці системи мали контролюватись державою, і тому інколи Бісмарк згадував державний соціалізм. Він прагнув, в такий спосіб, 

«пропагувати серед великої маси незаможних громадян консервативні погляди, які дає відчуття від права на пенсію.»

 15 березня 1890 року імператор Вільгельм позбавив через конфліктний курс Бісмарка остаточної підтримки. Заява про відставку Бісмарка датована 18 березня 1890 р. Громадськість сприйняла цю новину переважно з полегшенням. Теодор Фонтане написав: «нам пощастило позбутись його. Він мав звичку правити замість короля, робив що йому заманеться, та вимагав все більше відданості. Він спирався на свою велич.» Наступником Бісмарка імператор призначив політично недосвідченого генерала Лео фон Капрів.

Східнонімецький історик Ернст Енгельберг випустив 1985 року біографію Бісмарка, яка викликала здивування в Західній Німеччині, оскільки з огляду на переслідування соціалістів, вона розглядала канцлера в дуже привітному світлі. Енгельберг, як і решта східноєвропейських істориків того часу, вважали, що створення імперії було кроком на шляху прогресу, який дав робітничому класу національну єдність. Енгельберг розглядав Бісмарка не як авантюриста, а як цілеспрямованого політика, вади характеру якого можна пояснити соціальними підвалинами юнкерства. Відповідальність за Першу світову війну лежить не на Бісмарку, а на його наступниках.